Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

«З теки самовбивці» (1899), «Ой люлі,смутку» (1906), «Блудні огні» (1907), «Пливем по морі тьми»(1909). Про «Молоду Музу» письменник розповів у книзі спогадів «Українська богема» (1936).

В роки Першої світової війни П. Карманський деякий час працював у Німеччині та Австрії в таборах українських військовополонених разом з Б. Лепким та В. Пачовським. Багато роківпроживав за океаном, переважно в Бразилії (з 1922-го по 1932 р.), редагував газету «Український хлібороб». Після повернення набатьківщину на початку 1930-х рр. до 1939 р. працює учителемгімназії у Дрогобичі. Видав збірки «Al Fresco» (1917), «За честьі волю» (1923).

Після більшовицької окупації П. Карманський викладає у Львівськомууніверситеті.

ОЙ ЛЮЛІ, СМУТКУ!

Ой люлі, люлі, химерний смутку!

Шепоче вільха і верболіз;

Задума квилить, шовкові вії

Срібляться ясним брильянтом сліз.

Ой люлі, люлі, дрімливий смутку!

Давно вже сонце пірнуло в гай,

Поснули квіти, в пеленах м’яти

Перлистосяйний журчить ручай.

Ой люлі, люлі, причинний смутку!

Втомився легіт, вільшина спить;

На небі меркнуть сріблясті зорі,

Снуються тіні… Цить, смутку, цить!

Ой люлі, люлі, зловісний смутку!

Зітхає троща, хвилює лан,

Межею сонна задума блудить,

А хвору душу повив туман.

В МОЇЙ ДУШІ СТРАШНА ПОРОЖНЯ…

В моїй душі страшна порожня,

Як в зимній келії ченця,

І я стою, як придорожня

Стара святиня без жерця.

Престоли давніх божищ впали

І стратили весь чар прикрас,

Цінні ікони люди вкрали,

В лампадах весь огонь погас.

Із острахом дивлюсь довкола,

Шукаю для душі богів,

А сірі дні пливуть спроквола,

І з груді рветься скорбний спів.

В ТЕМРЯВІ

Люблю того, що свого Бога лає, бо він свого Бога любить, бо від гніву свого Бога загинути мусить.

Ф. Ніцше

Ти знов ідеш, вістунко муки,

У храм страдальця? Кров холоне,

Душа тремтить. Зловіщі звуки,

Цить! цить! Дарма! Пекельні стогни

В ритмічнім вирі ринуть-ринуть,

А серце ниє, ниє, ниє.

Туман – гроза…

О горе! горе!

Якщо в пустім надрі завиє

Упир сумління! Люта змора

Сверлує душу, наче п’явка,

Та ссе, та ссе, та ссе без краю.

Пробі! Я плачу!.. Я – ридаю!..

Цить, серце, цить! Настане хвиля —

Всю їдь віків: отрую глуму,

І лють скорбот, і дур похмілля —

Зіллю в одну болючу думу

І кину їм – брудним аскетам.

Я велет муки! Всім поетам

І всім шаленим самовбийцям.

Я взяв їх скарб чуття й спокою.

Усіх катів і кровопийців —

Самих чортів колись напою

Кервою серця… Я могучий

Незмірним болем. Зойк болючий

Моїх страждань розрушить пекло,

І скрізь настане рай – без краю…

Гордую всіми, всіх нехтую —

Однак… Пробі! дрожу?… ридаю?…

Клонюся?… Я корюсь, цілую

Сиру землицю?… Що я чую!

…«Життя – мара; а там – предвічна

Страшна конечність…»

Тайна мово!

Вмовкни, молю, вмовкни, цинічна!

Ох, світла! світла!

ЯК ПОЛКИ КІСТЯКІВ…

Як полки кістяків, крізь сумерки зневіри

Верстаєм навмання важкий, тернистий шлях;

Прояснюємо тьму останнім блиском віри

І краєм пальці ніг на звалених хрестах.

Ідем грізні жалем, оплакуючи трупів,

Які падуть на шлях з проступних рук катів.

За нами лопотять зловіщі стада супів,

Й несеться дикий рев жадних крові вовків.

А проти нас із хат виповзують громади

Людей, яких журба та нужда зжерли вкрай…

І стогне зойк: «Брати! Промінчика одради,

А ні, то запаліть в серцях страшний одчай!»

ЗА ЩО ТЕБЕ СКАТОВАНО…

За що тебе скатовано, мій люде,

І сплямлено невинною кервою?

Чого твої могучі, вольні груди

Придавлено гранітною скалою?

Що ти плекав в душі огонь Тіртеїв

І не ставав до злобного совіту?

Що ти боровся за слабих пігмеїв

І сіяв кості по цілому світу?

Народе, встань! Двигнися, гей лавина,

І грянь собою, щоб озвались гори!

Нехай зірветься в бій ціла Вкраїна

І скине пута немочі й покори.

Най ворог знає, що козацька сила

Іще не вмерла під ярмом тирана;

Що кожна наша степова могила —

Се наша вічна, непімщена рана…

ПРИЙМУ НА СЕБЕ ХРЕСТ НЕДОЛІ

Прийму на себе хрест недолі

І не піду на прю з судьбою;

І хоч не раз уп’юсь журбою —

Не стану дорікати долі.

Нехай лишень з-під стріх озветься

Бодай одно відрадне слово:

Най люд, що з болю стратив мову,

Бодай крізь сльози усміхнеться.

Нехай його відвічні муки

Сплетуть йому вінок на скрани,

І най його болючі рани

Сталять йому до помсти руки.

Нехай на вид старої зброї

Не мліє він в німій жалобі;

Нехай бодай по моїм гробі

Перейдуть месники-герої.

ОСТРІВ

Дрімає серед хвиль, спокійний та грізний;

Стремить верхами гір над чорний океан,

Байдужий на усе: для нього не страшний

Ні ломіт бурунів, ні дикий ураган.

А хоть часами зуб скажених, лютих хвиль

Зранить його надро і вирве п’ядь землі, —

Він все стоїть, грізний спокоєм сірих скиль,

І